Творча еліта: Яна Калініченко - гордість Вишневого та Боярки

Творча еліта: Яна Калініченко - гордість Вишневого та Боярки

Доброго дня! Раді бачити вас на нашій рубриці "Творча еліта". Сьогодні пропонуємо вам познайомитись з талановитою поетесою Яною Калініченко, що у своїй творчості торкається найпрекраснішого почуття - любові.

Народилася Яна Ігорівна Калініченко 8 січня 1987 року, у м. Боярка. Там же і отримала свою початкову освіту, в Боярській ЗОШ №3.

У 10 років дівчина переїхала до сусіднього міста - Вишневе. Приблизно в той же час, вона напише свій перший вірш.

Своє навчання дівчина продовжила у Вишнівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів №2, а в 2004 році закінчила її.

Пошуки себе дівчину привели до Національного державного педагогічного університету ім. М. Драгоманова. Яна вступила на філологічний факультет. 

Здобувши у 2009 році вищу освіту та отримавши диплом педагога, Яна Ігорівна пішла працювати вчителем української мова та літератури до Києво-Святошинської районної класичної гімназії, що в рідній Боярці.

Творчість 

Закута у листя осінь,

Дивує і тугою тисне. 

Я просто подумала: "Досить!",

Життя обірвалось - це все...

Грається вітер зі мною,

Так дивно і легко... повір,

Ніби хтось поруч з тобою,

Й разом ви торкаєтесь зір.

Й разомвиторкаєтесь зір.

Чарує феєрія барв,

Бо світло тече крізь мене,

І смак неземний й аромат,

І музика - щастя безмежне.

Спинилась я біля воріт

Що ж далі? Та я не знаю.

Лиш голос: "Залишила світ - 

Тепер ти не варта раю!"

Закута у листя осінь, 

Давно не дивує мене.

І плаче душа, і просить,

Бо хочу назад... та вже все...

***

Натиснувши щосили на курок,

Твоя душа підпише собі вирок,

Такий маленький для людини крок,

Але безглуздий це для Бога вчинок..."

***

Стоїть зима розгублена й розкрита, 

Чорніє сніг після коліс, 

В очах лежит любов розвита - 

І тугу цю тепер ховає ліс.

Я ніби гість, я ніби емігрант,

Вриваюсь в душу глибоко й сердито,

І, може, вона крикнула б ще : ґвалт!

Та серцю байдуже – воно було розбите.

І тільки крихти падають з небес,

Вона ж їх перетворює в сніжинки.

Й так хочеться, щоб хтось із них воскрес,

Але без серця сльози лиш крижинки.

Тому не плачу й не кричу – мовчу…

І тиша ця мене чимдуж лякає.

Я вимикаю світло і не сплю,

Невже моя душа з зимою помирає?

Оди чи помідори?

Оди чи помідори?

Серце чи кропиву?

Може, нарешті рішучу розмову

Я все ж з тобою почну.

Ні меча, ні зірок, ні крил за спиною

Повелася…ну що ж – це життя…

Та тепер Я ходжу за Тобою,

Ніби блазень чи ніби дитя.

Я воюю – рішуче тримаюсь,

Та ніяк не помруть почуття,

Бо, мов Сфінкс, вони оживають,

Ну, а з ними Моя боротьба.

***

Я гортаю сторінки совісті –

Папірці по декілька віршів,

Видавати їх Мені не хочеться,

Бо душа оголена на них.

Скаже хтось: «Банально і плаксиво!

Ми таке вже чули і не раз!»

А для когось просто гарно, мило,

Хтось не пошкодує на них час.

Хай мені далеко до поета –

Катували і не за такі думки.

Та, проте, один промінчик з неба

Вразив в серце, вирісши в вірші… 

***

Я гратися з Тобою не збираюся

Я гратися з Тобою не збираюся,

Але і правду всю не розповім,

Про те, що Ми зустрілись,

Я не каюся…Не каюсь Я.

…Та краще б не зустрів.

Ти думаєш : слабка й тому ховаюся,

Ти думаєш: легкий шукаю шлях.

Я ж гратися з Тобою не збираюся,

Бо просто закохалась – шах і мат!

Неплатонічний вертеп

Я тримаю двадцять сантиметрів

Щастя у своїх долонях…

Тихо…Тільки не кажи нікому…

Краще пошепки про зорі розкажи.

Ти мовчиш…Не треба вже про зорі,

Краще чути подих Твій – зумій дуже ніжно,

Може, більш ніколи

Щастя не відчуємо в житті.

Як жорстоко поспішає час,

Деформуючи кохання силу:

Вся симпатія перетворилася у фарс,

Ну, а дружба стала неможлива.

Мабуть, не судилася Нам доля,

Бо світанок розгубив стежки.

Я ж тримала двадцять сантиметрів горя

Та приниження дівочої душі

***

Закатали асфальтом душу,

Промили «теликом» мізки

І тепер Я шукати мушу

Не кохання – тілесної втіхи!

***

Я не кричатиму, що вся твоя,

Хоча з Тобою вже давно,

Бо на вечерю піца або суші,

А на сніданок чашка кави.

І, як заведено, колись я змушу

Під Мендельсона пишний вальс

Поклястися – закласти душу,

Що ми єдине – ми сім̓я,

Бо через місяць або два

У нас народиться дитя –

Твоє чи моє маля?

***

Земля кругла, трава зелена,

А істина зовсім проста,

Ми дивимось вгору – у небо,

Де сотні світил-чудеса!

Хтось бавиться сильним напоєм –

Вино – в ньому істина є.

А хтось під магічним сувоєм

Нових наркотичних джерел.

Хтось мріє, хтось діє,

Хтось плани складає.

Та є у нас спільна ознака одна –

Апатія серце іржею з’їдає…

***

Ты утверждал: тебе никто не нужен,

Любовь – обман, был пыл и больше его нет,

Что среди всех вещей и чувств ненужных

Лишь деньги дарят жизнь и жизни темп.

Ты говорил, а я, застыв, молчала,

Ты уходил – я плакала таясь…

Моя любовь мне сердце так сжимала,

Что воздуха для жизни было мало

И я без чувств боялась низко пасть.

Когда-нибудь поймешь, что ошибался,

И влюбишься однажды, ну и пусть.

На свете будешь Ты искать иное счастье,

А я себе оставлю свою грусть.

Такі пронизливі вірші, пропитані теплотою та душевною турботою поетеси, повинні залишатись навічно. Калініченко Яна Ігорівна є гордістю м. Боярка та Вишневого, яка прославила два невеликих містечка своїми чудовими віршами.

новини києва сайт києва вишневе сайт вишневого новости киева сайт боярки боярка
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
Оцініть першим
(0 оцінок)
Поки ще ніхто не оцінював
Ніхто ще не рекомендував
Авторизуйтесь ,
щоб оцінити і порекомендувати
Коментарі