Творча еліта: Яна Калініченко - гордість Вишневого та Боярки

Доброго дня! Раді бачити вас на нашій рубриці "Творча еліта". Сьогодні пропонуємо вам познайомитись з талановитою поетесою Яною Калініченко, що у своїй творчості торкається найпрекраснішого почуття - любові.

Народилася Яна Ігорівна Калініченко 8 січня 1987 року, у м. Боярка. Там же і отримала свою початкову освіту, в Боярській ЗОШ №3.

У 10 років дівчина переїхала до сусіднього міста - Вишневе. Приблизно в той же час, вона напише свій перший вірш.

Своє навчання дівчина продовжила у Вишнівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів №2, а в 2004 році закінчила її.

Пошуки себе дівчину привели до Національного державного педагогічного університету ім. М. Драгоманова. Яна вступила на філологічний факультет. 

Здобувши у 2009 році вищу освіту та отримавши диплом педагога, Яна Ігорівна пішла працювати вчителем української мова та літератури до Києво-Святошинської районної класичної гімназії, що в рідній Боярці.

Творчість 

Закута у листя осінь,

Дивує і тугою тисне. 

Я просто подумала: "Досить!",

Життя обірвалось - це все...

Грається вітер зі мною,

Так дивно і легко... повір,

Ніби хтось поруч з тобою,

Й разом ви торкаєтесь зір.

Й разомвиторкаєтесь зір.

Чарує феєрія барв,

Бо світло тече крізь мене,

І смак неземний й аромат,

І музика - щастя безмежне.

Спинилась я біля воріт

Що ж далі? Та я не знаю.

Лиш голос: "Залишила світ - 

Тепер ти не варта раю!"

Закута у листя осінь, 

Давно не дивує мене.

І плаче душа, і просить,

Бо хочу назад... та вже все...

***

Натиснувши щосили на курок,

Твоя душа підпише собі вирок,

Такий маленький для людини крок,

Але безглуздий це для Бога вчинок..."

***

Стоїть зима розгублена й розкрита, 

Чорніє сніг після коліс, 

В очах лежит любов розвита - 

І тугу цю тепер ховає ліс.

Я ніби гість, я ніби емігрант,

Вриваюсь в душу глибоко й сердито,

І, може, вона крикнула б ще : ґвалт!

Та серцю байдуже – воно було розбите.

І тільки крихти падають з небес,

Вона ж їх перетворює в сніжинки.

Й так хочеться, щоб хтось із них воскрес,

Але без серця сльози лиш крижинки.

Тому не плачу й не кричу – мовчу…

І тиша ця мене чимдуж лякає.

Я вимикаю світло і не сплю,

Невже моя душа з зимою помирає?

Оди чи помідори?

Оди чи помідори?

Серце чи кропиву?

Може, нарешті рішучу розмову

Я все ж з тобою почну.

Ні меча, ні зірок, ні крил за спиною

Повелася…ну що ж – це життя…

Та тепер Я ходжу за Тобою,

Ніби блазень чи ніби дитя.

Я воюю – рішуче тримаюсь,

Та ніяк не помруть почуття,

Бо, мов Сфінкс, вони оживають,

Ну, а з ними Моя боротьба.

***

Я гортаю сторінки совісті –

Папірці по декілька віршів,

Видавати їх Мені не хочеться,

Бо душа оголена на них.

Скаже хтось: «Банально і плаксиво!

Ми таке вже чули і не раз!»

А для когось просто гарно, мило,

Хтось не пошкодує на них час.

Хай мені далеко до поета –

Катували і не за такі думки.

Та, проте, один промінчик з неба

Вразив в серце, вирісши в вірші… 

***

Я гратися з Тобою не збираюся

Я гратися з Тобою не збираюся,

Але і правду всю не розповім,

Про те, що Ми зустрілись,

Я не каюся…Не каюсь Я.

…Та краще б не зустрів.

Ти думаєш : слабка й тому ховаюся,

Ти думаєш: легкий шукаю шлях.

Я ж гратися з Тобою не збираюся,

Бо просто закохалась – шах і мат!

Неплатонічний вертеп

Я тримаю двадцять сантиметрів

Щастя у своїх долонях…

Тихо…Тільки не кажи нікому…

Краще пошепки про зорі розкажи.

Ти мовчиш…Не треба вже про зорі,

Краще чути подих Твій – зумій дуже ніжно,

Може, більш ніколи

Щастя не відчуємо в житті.

Як жорстоко поспішає час,

Деформуючи кохання силу:

Вся симпатія перетворилася у фарс,

Ну, а дружба стала неможлива.

Мабуть, не судилася Нам доля,

Бо світанок розгубив стежки.

Я ж тримала двадцять сантиметрів горя

Та приниження дівочої душі

***

Закатали асфальтом душу,

Промили «теликом» мізки

І тепер Я шукати мушу

Не кохання – тілесної втіхи!

***

Я не кричатиму, що вся твоя,

Хоча з Тобою вже давно,

Бо на вечерю піца або суші,

А на сніданок чашка кави.

І, як заведено, колись я змушу

Під Мендельсона пишний вальс

Поклястися – закласти душу,

Що ми єдине – ми сім̓я,

Бо через місяць або два

У нас народиться дитя –

Твоє чи моє маля?

***

Земля кругла, трава зелена,

А істина зовсім проста,

Ми дивимось вгору – у небо,

Де сотні світил-чудеса!

Хтось бавиться сильним напоєм –

Вино – в ньому істина є.

А хтось під магічним сувоєм

Нових наркотичних джерел.

Хтось мріє, хтось діє,

Хтось плани складає.

Та є у нас спільна ознака одна –

Апатія серце іржею з’їдає…

***

Ты утверждал: тебе никто не нужен,

Любовь – обман, был пыл и больше его нет,

Что среди всех вещей и чувств ненужных

Лишь деньги дарят жизнь и жизни темп.

Ты говорил, а я, застыв, молчала,

Ты уходил – я плакала таясь…

Моя любовь мне сердце так сжимала,

Что воздуха для жизни было мало

И я без чувств боялась низко пасть.

Когда-нибудь поймешь, что ошибался,

И влюбишься однажды, ну и пусть.

На свете будешь Ты искать иное счастье,

А я себе оставлю свою грусть.

Такі пронизливі вірші, пропитані теплотою та душевною турботою поетеси, повинні залишатись навічно. Калініченко Яна Ігорівна є гордістю м. Боярка та Вишневого, яка прославила два невеликих містечка своїми чудовими віршами.